Проблеми правозастосування у кримінальних справах, пов’язаних з використанням обчислювальної техніки
Злочини в інтернеті і доведення вини особи є новою проблемою судової практики. Нещодавно Верховний Суд опублікував Постанову від 18.06.2020 року (справу № 711/7900/17), яка викликала жваву дискусію у професійній спільноті.
Дискусія стосувалася стикування особливостей електронного зв’язку (інтернету) та українського кримінального права.
У мене з цього приводу теж була деяка думка, з якою більшість колег погодилися:
Однак, розвиваючи напрямок діяльності IT-юрист, я зіткнувся з новими питаннями. Зрозуміло, у мене є щодо них якісь версії, але хотілося б почути думку колег – юристів, адвокатів, суддів. Думаю, що результати цього обговорення будуть корисними всім учасникам – наштовхнути на думки, ідеї, дадуть корисні інструменти.
Пишіть ваші думки, версії та відповіді на запитання у коментарях на цій сторінці і в соцмережах
Злочини в інтернеті – межі юрисдикції українських судов у просторі, під час здійснення дій з використанням мережі Інтернет
В інтернеті немає кордонів та юрисдикцій. З огляду на те, що електронний сигнал поширюється зі швидкістю світла, можна говорити, що дія відбувається одночасно (миттєво) – натискання кнопки на комп’ютері в одній країні та виконання цієї команди в іншій країні.
Тоді виникає питання, якщо якесь діяння є злочином на одній території, але не є на іншій, то як визначити, чи скоєно злочин чи ні?
А якщо і скоєно, то чи є воно завершеним (якщо його вчинення почалося на одній території (де воно криміналізоване), а завершилося на іншій, (де діяння не криміналізоване))?
І як визначити місце скоєння злочину – за місцем натискання кнопки чи за місцем виконання команди?
Якщо говорити про вебкамінг – злочин скоюється в місці кодування (створення потоку даних) або в місці декодування (візуалізації потоку даних)?
Якщо говорити про пропаганду тоталітаризму в «Однокласниках» – злочин скоюється в точці, звідки надсилається інформація (Україна), або в точці, де вона зберігається та поширюється (Росія)? А якщо в момент надсилання інформації людина не знаходилася в Україні. А перебувала, наприклад, у Молдові чи в нейтральних водах?
Читайте також: Виїзд адвоката на обшук
Злочини в інтернеті – доведення окремих фактів справи
У статті IT-юрист для ботоферм я наводив кілька вироків щодо діяльності в інтернеті. Практично у всіх вирок базувався на визнанні вини та договору з обвинуваченням.
Це говорить про те, що доводити факти слідчі органи не вміють. Їм простіше налякати дівчат-вебкамщиць (вебмоделей) або надавати ляпасів пропагандистам. Щоб зрештою змусити визнати провину.
Але якщо підозрюваний попався зубастий і огризається – не співпрацює зі слідством, не визнає вину? Як довести, що він натискав кнопки на комп’ютері? Адже будь-яка дія може бути зроблена чужою програмою, навіть без відома користувача.
Будь-яка дія може бути зроблена іншою людиною, яка тимчасово отримала доступ до облікового запису користувача (приклад – оформлення шахраями онлайн кредитів на людей).
У сфері IT взагалі можна підробити все, що завгодно – IP-адресу, параметри смартфона, номер телефону, час події, SIM-карту, геолокацію … І жодних слідів підробки не буде, за грамотного підходу.
Окрема тема – дипфейки. Як довести, що на конкретному фото чи відео зображена конкретна людина? А не схожа на неї чи намальована штучним інтелектом.
Сьогодні найкращі алгоритми розпізнавання облич дають максимальну достовірність 60%. Як довести, що на цифровому аудіозаписі голос конкретної людини, а не змодельований програмою?
Читайте також: Допомога адвоката під час затримання
Злочини в інтернеті – провокація злочину
Це стосується вебкамниць. На мою думку, малоймовірно, що дівчина починає діалог із незнайомцем, вже демонструючи себе у непристойному вигляді. Як правило, це чоловік, через природню сексуальну агресію, просить дівчину щось йому показати.
Вона ж, у свою чергу, робить це, будучи впевненою, що це побачить лише він один. Оскільки знаходиться у приватному чаті. Це припущення. Якщо чат публічний – ситуація інша. Проте злочин би не відбувся без провокації з боку, в даному випадку, слідчих органів. Чи суд оцінює роль провокації у таких справах?
Фактично – злочин, що відбувся
Верховний Суд, в обговорюваній Постанові, повернув справу на новий розгляд. Припустимо, що суд, зрештою, виправдає дівчину. З огляду на те, що вона не мала наміру створення порнографії (запис відеопотоку) і свідомих дій, спрямованих на запис та поширення контенту вона не робила.
Але з іншого боку екрану запис вівся. Контент фіксувався, а надалі – поширювався (серед працівників слідчого органу, експертів, прокуратури, судів). Суспільно небезпечне діяння за фактом відбулося. І якщо одного підозрюваного виправдано, значить засуджений за статтею 301 КК України має бути іншим.
Якого навіть не треба шукати. Усі дані людини, яка здійснила запис, є у матеріалах справи. Як у цій ситуації вчинити? Чи може захиснику відразу писати заяву про скоєння злочину конкретним агентом (оперуповноваженим)?
Читайте також: Захист на досудовому слідстві
Обробка персональних даних
У будь-якому кримінальному процесі відбувається ідентифікація особи – збір персональних даних. Надалі виконується їх зберігання, обробка, використання, розповсюдження. І все це, певна річ, без згоди.
Водночас, у частині 2 статті 32 Конституції зазначено, що не допускається збирання, зберігання, використання та розповсюдження конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише на користь національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Отже, використання персональних даних без згоди власника прямо має бути дозволено законом. Але, додатково, має бути обґрунтовано, які саме інтереси нацбезпеки, економічного добробуту чи прав людини планується захистити.
А якщо в законі це прямо не вказано? Чи інтереси, що захищаються, не обґрунтовані? А якщо діяльність вебкамщиць взагалі не стосується цих категорій? Наскільки доречно вимагати знищення наявних персональних даних?
Чи заявляти про притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які збирають ці відомості? А може у слідчого писати відмову від надання свідчень, посилаючись не на 63, а на 32 статтю Конституції?
Одним словом, право (створене для контролю) та інтернет (створений, щоб його не можна було контролювати) поки що залишають більше питань, ніж відповідей.
Тому, чекаю ваших версій, гіпотез, тверджень та дискусій у коментарях на цій сторінці. Думаю, що стаття разом із компетентними коментарями виросте в застосовну інструкцію для доведення, звинувачення та захисту у справах, що стосуються інформаційних технологій.